Імітації — ні!

[tanda_mif_chgk]

Оригинал взят у maksymus в Імітації — ні!

 
Уже всі встигли відсміятися над тим, як терористи на Східній Україні використовують покришки не за призначенням та пожартувати про виколупування бруківки озброєними автоматниками. Це тому, що російська фальшивка для стороннього спостерігача завжди виглядає кумедно: імітація виборів та референдумів, імітація масових партій та мітинґів підтримки, імітація вільних ЗМІ та журналістських розслідувань, тепер реґіональна імітація Євромайдану — смішно, як пародія замість усього суспільно-політичного життя.

Хто реґулярно дивився репортажі з зимового Києва, не міг не помітити, що переважна більшість ефірів та сюжетів велася з боку протестувальників. Тільки з боку народу можна було вільно знімати і підходити до самісіньких ліній зіткнень. Сотні журналістів тоді постраждали при звірських розгонах і розстрілі натовпу. Багато кадрів засвідчили, що в журналістів стріляли прицільно й влучали не випадково. Пригадую сюжет, коли оператор «П’ятого каналу» з посмішкою розповідав, як йому в камеру «прилетіло нове обладнання» і показував велику гумову кулю, що стирчала у нього з касетоприймача. Трохи лівіше приціл, і цей оператор залишився б без ока. Натомість на бік силовиків знімати їхні тили та тітушок-антимайданівців пускали тільки тих журналістів, які ґарантовано не розказували б нічого неузгодженого. І то не було жодних ґарантій, що Топаз «дасть команду». Бо єдине, чого не може дозволити собі імітація — публічного оприлюднення зворотного боку намальованої на фанері картинки, демонстрації своєї фальші, викриття обману. Саме тому журналістів так не люблять усі авторитарні режими, в них стріляли в Києві, їх ганяли в Криму, їм били камери в Донецьку й Луганську. Небезпечна професія в наших широтах, де демократія зійшлася в черговій битві з імітацією.

"" (Watch on YouTube)

Незнання це благословіння. — Я не хочу пам’ятати нічого, нічого. Ясно?

Але найгірше, що мільйони людей досі мріють саме про імітацію, добровільно відмовляючись од реальності. І ненавидять не тих, хто перетворює їхнє суспільне життя на фальш, хто позбавляє їх голосу заради красивої картинки, а тих, хто їм про про їхнє каліцтво розповідає. В кінофільмі «Матриця» був один персонаж, який хотів, щоб його знову під’єднали до системи, щоб він забув про справжню страшну дійсність і знову зажив щасливим вигаданим життям у суцільній імітації світу навколо. Цей персонаж наче писали з ностальґуючих за совком пострадянських мешканців, які щиро шкодують за тим, що були насильно від’єднані від радянської «матриці». Тепер такий режим імітації відтворили в сусідній Російській Федерації, з’явився шанс на повторне підключення і у всього загубленого в реальності пострадянського населення. З боку можна було б поспівчувати нещасним, якби вони, зовсім як той герой кінофільму, заради повернення в омріяну імітацію не знищували б справжні життя і долі справжніх людей навколо.